Сніжана Мельник та її родина жили в Торецьку на Донеччині. Спочатку сподівалися, що їхати з рідних місць не доведеться, однак у травні стало зрозуміло: евакуація — це необхідність. Війна не залишила їм вибору. 

Якийсь час збиралися та шукали шляхи для виїзду. Обмірковували маршрут, думали, куди можна податися. Родина велика: мама, донька, бабуся та сестра. Так всі гуртом і дісталися Київщини. Вирішили зупинитися в селі Карапиші Миронівської територіальної громади, де на той момент вже розгорталося місце компактного поселення (МКП) у дитячому таборі-санаторії «Зоряний».

Київщина приймає переселенців нарівні з іншими регіонами. Хтось повертається додому, хтось залишається зимувати. Без допомоги благодійників, співпраці з місцевою владою та старань громади створити комфортні умови перебування було б неможливо. 

Керівництво табору розповідало, що на початку лютого команда закладу готувалася приймати дітей на оздоровлення. Натомість довелося організовувати умови для проживання вимушених переселенців зі сходу. Загалом за цей час тут прийняли 469 людей, а на постійній основі в МПК уже півроку проживають 54 особи. Серед них — і родина Мельників. 

Сніжана згадує, як поступово покращувався їхній побут: 

«Нам виділили кімнати. Добре, що маємо можливість усією родиною триматися поруч. Сторонніх не підселяють, за що ми вдячні. Забезпечили продуктами, побутовою хімією. Спочатку за всім необхідним доводилося їхати 20 кілометрів у Миронівку, бо центр забезпечення переселенців гуманітаркою знаходився в миронівському будинку культури. Згодом місцева влада облаштувала такий пункт у нас, у сільській раді, і необхідність постійно «мотатися» в Миронівку відпала. Це береже час і сили, всім стало легше». 

У вересні представники програми «Єднання заради дії», яку реалізує організація IREX в Україні разом із благодійним фондом «Стабілізейшен Суппорт Сервісез», надали МКП міжнародну допомогу: ковдри, подушки, постільну білизну. Також допомогли облаштувати кухню: передали новенькі холодильник і бойлер, мікрохвильовку, духовку, електрочайники та мультиварки. 

Пані Сніжана підкреслює, наскільки важливою є взаємоповага в їхньому побуті: 

«Зараз тут живуть майже шість десятків людей різного віку. Завдяки допомозі можемо готувати та харчуватися різноманітно та смачно. Тепер, коли так часто вимикають світло, маємо бути особливо організованими та згуртованими, щоб, тільки-но світло з’являється, кожен встигав приготувати гарячу їжу для своєї родини та не заважав іншим робити те саме. Добре, що побутової техніки тепер вистачає на всіх. Знаходимо спільну мову між собою, а також поступово роззнайомлюємося і налагоджуємо стосунки з місцевими мешканцями. Вони дуже привітні до нас, багато допомагають, питають, яка підтримка потрібна. 

Вважаю, що наразі ми забезпечені всім необхідним, зокрема й медичною допомогою. На першому поверсі нашої будівлі навіть працює сільська амбулаторія. Якщо потрібні додаткові консультації чи обстеження, отримуємо направлення в лікарню Миронівки. 

Наша родина, як і інші мешканці, залишається тут зимувати. Ми підтримуємо зв’язок із сусідами, які залишилися в Торецьку. Кажуть, наш будинок вцілив. Однак вибухами повиносило вікна, постраждав дах. Тому без суттєвого ремонту зараз наша хата для проживання непридатна. Добре, що маємо можливість провести зиму тут, на Київщині. Будемо чекати на весну, сподіватися на наші Збройні сили та допомогу інших країн».